До початку XIX століття Полтава майже не відрізнялася від села, хіба що була трохи більшою за розміром. Населення міста тоді становило лише близько 3 000 осіб, а кам’яних будівель було зовсім небагато. Головним джерелом тепла в полтавських оселях у той час була піч – масивна споруда з глини, яка слугувала не тільки для обігріву будинку, а й для приготування їжі, сушіння одягу та трав, а також для лікувальних процедур. Далее на poltava-name.
Пічне опалення також залишалося найпоширенішим і найдоступнішим способом обігріву на Полтавщині на початку XX століття. Печі були різноманітними за конструкцією та призначенням, залежно від типу житла – від селянських хат до міських будинків.
Які печі використовували на Полтавщині
Сто років тому основним засобом обігріву в полтавських селах і містах залишалися домашні печі. Деякі з них збереглися й донині, а їхня ефективність не гірша за сучасні опалювальні системи. У місті використовували кілька видів печей, серед яких найпоширенішою була голландська піч. Це висока та компактна конструкція з великою камерою згоряння, яка займала небагато місця, але водночас добре утримувала тепло. Внизу розташовувалися двоє чавунних дверцят – піддувальна та топкова.
Досить популярними були й каміни, які використовували здебільшого заможні полтавці та громадські заклади. Вони слугували не тільки для обігріву, а й виконували декоративну функцію. Комбінованою версією опалювального пристрою була піч-камін, яка поєднувала ефективність печі з естетичністю каміна.
У менших приміщеннях або окремих кімнатах використовували грубки – невеликі домашні печі на вугіллі чи дровах, що швидко нагрівали простір.
Глинобитні та цегляні печі
На початку XX століття на Полтавщині використовували як глинобитні, так і цегляні печі. Глинобитні печі були характерні для селянських хат. Їх будували з місцевих матеріалів: глини, соломи та піску. Вони мали просту конструкцію та меншу тепломісткість, але добре виконували свої функції. До цього типу належала “курна” піч, у якій дим виходив безпосередньо в приміщення, піднімаючись під стелю, а потім виводився через спеціальні отвори чи вікна. Такі будинки називали “курними” або “димними хатами”, а їхнє опалення – “по-чорному”.
Згодом люди навчилися відводити дим у сінці або через спеціальні витяжні канали у даху – це була “напівкурна” піч. Пізніше з’явилися печі з димарями, які дозволили ефективно виводити дим за межі оселі. Такий спосіб опалення називали “по-білому”. Проте саме в XIX столітті полтавці будували печі, які стали проміжним етапом між бездимарними “курними” печами та сучасними печами з трубами.
Цегляні печі були більш довговічними та ефективними. Їх переважно встановлювали в будинках заможних власників і в містах. Вони мали складнішу конструкцію, часто оздоблювалися декоративною плиткою або розписами. Завдяки високій тепломісткості такі печі могли обігрівати одразу кілька кімнат.
Кам’янки та гарячі плитки
Першими печами на Полтавщині були кам’янки. Вони відомі археологам ще з ранньослов’янського періоду V–VII століть. Це були невеликі печі овальної або круглої форми, виготовлені з каменю та розташовані посеред житла. Такі конструкції використовувалися не лише для обігріву, а й для приготування їжі. Кам’янки зазвичай не мали димаря. Топка розташовувалася в центрі або збоку, а дим виходив через невеликі отвори в стінах чи даху.
У деяких будинках використовували так звані «гарячі плитки» — невеликі металеві або керамічні пластини, які нагрівалися вугіллям чи дровами. Такі пристрої були поширені в заможних оселях і застосовувалися для додаткового обігріву приміщень.
Традиційна українська піч на Полтавщині
Піч, або як її ще називали “пічка”, “печка”, “п’єц”, була невіддільною частиною кожної сільської хати на Полтавщині на початку XX століття. Такі печі й досі можна побачити в багатьох будинках області. Вони настільки поширені, що їх встановлюють не лише в оселях, а й у літніх кухнях.
Українська піч – це масивна кам’яна конструкція з топкою внизу та широкою плитою зверху. Вона слугувала не тільки для обігріву приміщення, а й для приготування їжі. Окрім того, верхня частина печі була достатньо просторою, щоб на ній могли спати люди або навіть домашні тварини. Піч, яку можна побачити в традиційних сільських хатах Полтавщини, має свої витоки ще з часів Київської Русі.
Піч у домі регулярно білили та прикрашали, адже вона була символом добробуту та неперервності життя роду. Окрім того, її вважали оберегом від злих сил. На Полтавщині здавна говорили: «Для справжнього українця піч – як вівтар для вірянина».
Полтавські господині ще під час будівництва намагалися задобрити пічників, щоб піч не диміла, довго тримала тепло, потребувала мало дров і дозволяла готувати найсмачніші страви. Вогонь у печі вважався священним, тож до нього ставилися з повагою та шаною.
Особливістю української печі була її унікальна конструкція, яка дозволяла довго утримувати тепло навіть після того, як вогонь уже згас. Це робило її надзвичайно економною у використанні.
Де знаходилася піч у полтавському житлі
Зазвичай під час будівництва печі на Полтавщині використовували місцеві природні матеріали. Основними були глина, цегла та камінь. Процес зведення печі був складним і вимагав певних знань та досвіду. Інтер’єр полтавського житла був типовим для всіх районів Лівобережної України. За традицією піч у домах на Полтавщині розміщувалася в кутку біля вхідних дверей. Поличка, що слугувала відкритою шафкою для посуду, знаходилася у протилежному кутку від дверей. Під вікнами опорної стіни навпроти печі встановлювали широку масивну лаву. Тут господині пряли, шили й вишивали. У святкові дні на лаву саджали почесних гостей.
На Полтавщині була особлива форма димаря печі. На відміну від правобережних хат, полтавська піч мала закритий стінками шісток – димохід печі нависав над нею та стояв безпосередньо на конструкції.
У регіоні існував справжній культ печі. І справа не лише в тому, що в ній пекли хліб, готували їжу, сушили трави, а на ній лікували застуди. Піч була символом родинного вогнища та безперервності роду. Її часто білили та прикрашали декоративними розписами. Серед полтавців піч вважалася оберегом від нечистої сили. Українська піч годувала, гріла й лікувала. До неї ставилися з великою пошаною.
Біля печі не сварилися та не лаялися. Господині обов’язково стежили за тим, щоб заслінка печі завжди була закрита. Щосуботи її підбілювали, а на ніч залишали в ній поліно та горнятко з водою – вважалося, що печі потрібно мати “що їсти та пити”.
Найпоширенішим видом пального на Полтавщині були дрова. Вони забезпечували високу теплотворну здатність, довго горіли, що робило їх чудовими для опалення, приготування їжі, сушіння одягу та інших побутових потреб. Ще одним доступним паливним матеріалом був торф, проте він не підходив для розпалювання печі, а лише для підтримки температури. Для цієї ж мети використовували сільськогосподарські відходи — лушпиння, кукурудзяні качани, солому та інші рослинні рештки.
Буржуйки на Полтавщині
Ці металеві печі використовувалися не лише для обігріву приміщень, а й для приготування або підігріву їжі. Особливо популярними вони були в першій половині XX століття. Це один із найпримітивніших обігрівальних пристроїв. Буржуйки стали поширеними в Україні після приходу до влади більшовиків. Щоб не замерзнути в холодну пору, полтавці були змушені вдаватися до допомоги цього специфічного винаходу.
Буржуйка відзначалася надзвичайним «апетитом», проте для неї можна було використовувати будь-яке паливо – від непотрібного паперу до старих меблів. Щоправда, така піч могла обігріти лише одне приміщення. Через це життя сім’ї зосереджувалося навколо цієї печі: на ній готували їжу, поруч їли, спали й читали.
З розвитком промисловості та урбанізації Полтавщини системи опалення зазнали значних змін. Згодом з’явилися нові матеріали й технології. Спочатку були популярними металеві печі, а згодом – центральне опалення та газові обігрівачі. Водночас традиційні печі й досі залишаються невідільною частиною українського села. До речі, 20 роки ХХ століття у Полтаві були позначені яскравими політичними подіями.
Централізоване опалення в Полтаві
Централізоване опалення в Полтаві почало з’являтися наприкінці XIX — на початку XX століття, коли місто активно розвивалося як адміністративний і культурний центр, але водночас було занурене в класову боротьбу. До цього часу основним способом обігріву залишалися печі, про які ми вже говорили, проте зі зростанням промисловості, будівництвом багатоквартирних будинків, навчальних закладів і лікарень виникла потреба у більш ефективних та зручних системах опалення.
Першими об’єктами, які почали використовувати парове опалення, стали великі державні установи. Наприкінці XIX століття парові котельні з’явилися в будівлях навчальних закладів, лікарень і адміністративних установ. Це дозволяло рівномірно розподіляти тепло по всіх приміщеннях, а не покладатися лише на дров’яні чи вугільні печі.
Однією з перших будівель у Полтаві, де було встановлено парове опалення, став корпус Полтавського кадетського корпусу. Також опалювальні системи почали впроваджувати в готелях та будинках заможних городян. Ці системи працювали на основі вугільних котлів, які нагрівали воду або пар і розподіляли тепло через радіатори в приміщеннях.
Масове впровадження централізованого опалення почалося в Полтаві вже в радянський період, особливо в 1930-х роках, коли місто активно модернізувалося. У цей час почали з’являтися перші теплоелектроцентралі (ТЕЦ), які забезпечували теплом одразу кілька будівель.
Після Другої світової війни розпочалося активне будівництво нових районів, де опалення з самого початку проєктувалося як централізоване.
Джерела:
4. https://novynarnia.com/2023/10/02/pechi-burzhujky-spadok-mynulogo-teplo-suchasnosti/