Водопостачання споживачів Полтавської області здійснюється переважно завдяки підземним джерелам. Саме там є чиста та дешева вода, яка придатна для пиття, купання та приготування їжі. Підземні води розподілені нерівномірно. Більша частина зосереджена в басейнах річок Псел і Ворскла. За даними, зафіксованими в 1995 році, в області налічувалося понад 4 тисяч артезіанських свердловин. А вперше воду з давнього глибокого підземелля полтавці змогли отримати на початку XX століття. Далі на poltava-name.
Міністри дозволили
Щоб городяни змогли скористатися джерелом, недостатньо пробурити свердловину, потрібно сконструювати складну систему для доставлення води до людей. Можливість спорудження в Полтаві водопроводу обговорювали чиновники та інженери не раз, ще наприкінці XIX століття. А місцеві жителі упродовж двох десятків років вимагали від міської влади усунути проблему нестачі питної води.
Однак вирішення цього завдання відкладалося раз за разом, у місті просто не було грошей. Через фінансові перешкоди ні свердловину не бурили, ні труби не прокладали. Щоб отримати гроші, тодішній мер Полтави Віктор Трегубов у 1898 році навіть зустрічався з міністром внутрішніх справ та міністром фінансів. Міському голові вдалося переконати членів уряду, і державна влада дозволила організувати облігаційну позику в розмірі 300 тисяч рублів. Про це розповідає педагог-краєзнавець Олександр Єрмак у своїй книзі “Історія обласного державного підприємства “Полтававодоканал”.
110 тисяч відер
Умови позички були вигідні для власників облігацій. До того ж нерухоме майно міста було своєрідною заставою, тобто платоспроможність була гарантована. Тому кошти на будівництво водопроводу зібрали в короткі терміни. Це дало змогу забезпечити стабільне фінансування всіх робіт, пов’язаних із будівництвом водопроводу.
Почалася кипуча діяльність. З осені 1898 року до зими 1899 року бурили землю, створювали вертикальний шахтний ствол, опускалися до водоносного горизонту гірських порід. Виявили джерело на глибині 270 метрів. Діаметр свердловини вийшов майже 2 метри, звідти швидко набрали 110 тисяч відер води. Зразки рідини надали вченим для хімічного аналізу. Невдовзі отримали вердикт: вода якісна та придатна для пиття.
Міські чиновники схвалили остаточний проєкт водопроводу, розроблений місцевим інженером Броніславом Рафальським. Цікаво, що система призначалася не тільки для побутових та господарських потреб, а й для гасіння пожеж.
Де вода, там й електрика
Урочисте відкриття полтавського водопроводу відбулося в листопаді 1900 року. Це була одна з найбільших подій в історії міста. Олександр Єрмак пише, що того дня сотні полтавців зібралися біля міського театру та слухали відомого літератора та журналіста Володимира Короленка, який із гордістю та повагою говорив про силу полтавської громади, яка може подолати будь-які перепони заради доброустрою рідної оселі.
У перші дні роботи водопроводу городяни змогли отримувати майже 80 тисяч відер води на добу. До того ж завдяки стабільному водопостачанню прискорився розвиток промислових та сільськогосподарських підприємств, покращилися санітарно-гігієнічні умови побуту.
Щобільше, після успішної споруди водопроводу міські активісти та чиновники стали сміливішими та активно генерували ідеї розвитку Полтави. Наприклад, з’явилися проєкти електрифікації та транспортного сполучення. Поступово водопровідна система перетворилася на сучасний інженерний комплекс мереж та споруд, завдяки якому відбувалося безперебійне постачання мешканців та підприємств міста.
Бурхлива вода Дніпра
На відміну від Полтави, головним джерелом водопостачання Кременчука стала річка Дніпро. Про це розповідав Василь Марочко в статті “Історія водопроводу міста Кременчука”, опублікованій у виданні “Краєзнавство”. Постачанням води городянам займалися фахівці підприємства “Кременчукводоканал”, яке з’явилося у 1910 році. На підприємстві працювало два десятки співробітників, потім там було близько тисячі робітників, службовців, інженерно-технічних працівників. Завдяки спеціальним технологіям та майстерності працівників бурхлива вода Дніпра перетворювалася на чисту життєдайну рідину, необхідну для сотень тисяч людей, пише Василь Марочко.
На початку XX століття перший водогін був прокладений від Піщаної гори до тодішнього Ярмаркового майдану. У книгосховищах знайшли розроблений у 1892 році інженером Арнольдом Єншом проєкт кременчуцького міського водопроводу. Він став частиною звіту місцевих тодішніх чиновників про спорудження водопроводу, цей документ опублікували у 1913 році окремою брошурою.
Пережив війну та руйнування
Водопровід пережив разом із Кременчуком різні епохи, війни та зміну влади. Він то руйнувався майже вщент, то відновлювався невтомними працьовитими руками. Система водозабезпечення живила та плекала немале промислове місто, допомагала йому розвиватися.
До 1941 року довжина водопровідних труб у Кременчуці була 45 кілометрів, а потім загальна довжина мереж збільшилася до 440 кілометрів. Крім того, водопровід постачав місто підземною артезіанською водою. У повоєнний період до 1962 року було створено 20 артезіанських свердловин.
У 1960-х роках, під час інтенсивного будівництва житла та потужного розвитку промисловості, збільшилося споживання води. Але підземні джерела біля міста мали обмежений ресурс, тому у 1966 році було розпочато поверхневий водозабір із Кременчуцького водосховища. А у 1968 році ввели в експлуатацію очисні споруди. Така інформація є на офіційному сайті КП “Кременчукводоканал”.
Чавунна “павутина”
У ще одному великому місті Полтавської області — Лубнах — водопровід теж було споруджено давно. Вода з артезіанських свердловин почала надходити у 1912 році. Водопровідна мережа була виготовлена з чавунних труб і простягалася на 1300 метрів.
У 1959 році були побудовані та введені в експлуатацію очисні споруди ковдро-повстяної фабрики. У 1973 році для обслуговування складної інженерної системи водопроводу оновили управлінську базу, до складу якої увійшли адміністративний корпус, ремонтно-механічний цех, гаражні приміщення та виробничі сховища.
У 1979 році з’явилася лабораторія, де за допомогою хімічних досліджень контролювали якість питної води. Крім того, для дезінфекції рідини почали застосовувати хлораторні установки на водозаборах. До того ж упродовж 10 років здійснили реконструкцію водозабірних майданчиків та ввели в експлуатацію 40 нових артезіанських свердловин, замінили помпове обладнання та збільшили його потужність.
Тяжкі часи — не привід для регресу
У вересні 2008 року на всіх водозабірних майданчиках та очисних спорудах прибрали хлораторні установки. Замість них поставили агрегати, за допомогою яких можна використовувати гіпохлорит натрію — безпечнішу речовину для знезараження питної води.
Під час формування ринкових відносин в Україні КП “Лубни-водоканал” переживало лихоліття. Виникли різноманітні проблеми, такі як недостатня оплата водопостачання та водовідведення, непомірне підвищення тарифів на електроенергію. Проте колектив підприємства наполегливо працював, надаючи послуги населенню, покращував фінансове становище підприємства. Не зупинявся й технічний розвиток, зокрема, фахівці впроваджували у виробництво технології, що дозволяють зменшити використання енергоресурсів.
Використані джерела:
“Полтавська область: природа, населення, господарство”. Видавництво “Полтавський літератор”, 1998 рік.
“Історія обласного державного підприємства “Полтававодоканал”. О. П. Єрмак. Видавництво “Полтава”.