Бортництво — один із найдавніших видів лісового бджільництва на території Полтавщини. Цей промисел відігравав важливу роль в економіці та культурі регіону. Добування меду та воску з дуплистих дерев, або бортей, було не лише способом існування, а й частиною місцевих традицій. Протягом століть полтавські бортники зберігали унікальні навички роботи з дикими бджолами, передаючи їх із покоління в покоління. Нині бортництво продовжує привертати увагу дослідників, екологів і шанувальників народних ремесел. Далі на poltava-name.
Давнє лісове бджільництво в Україні
Бортництво — це традиційний народний промисел, який є лісовою формою бджільництва. Спочатку бджіл утримували у природних або штучно створених дуплах дерев, а пізніше почали використовувати спеціально виготовлені колодяні вулики, які підвішували на деревах або розміщували у садибах.
Перші письмові свідчення про заняття бджільництвом на території України належать до часів Геродота, який у V столітті до нашої ери писав, що з території сучасної України до Греції прибували кораблі з воском і медом. Арабські джерела згадують про поширення бджільництва в країні вже у IV столітті нашої ери. Переконливі свідчення розвитку бджільництва на території України існують із періоду Київської Русі. Виробництво меду та воску згадується у літописах і записках середньовічних географів. Так, кодекс законів «Руська Правда» містить відомості про штрафи за порушення бортного межування та знищення бортей, що свідчить про значущість промислу для суспільства того часу.
За часів Київської Русі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої мед і віск використовували у побуті, торгівлі і як податок. Бортництво регламентувалося звичаєвим правом і сприяло появі спеціальних соціальних категорій і ремісничих професій — бортників, бджолярів, воскобійників, медоварів і свічкарів.
На Поліссі бортництво як масовий селянський промисел зберігалося до середини XIX століття. Бортники створювали спеціальні пристосування та інструменти, які з незначними змінами використовувалися також у північних регіонах України, у Білорусі, Польщі та Литві. Схожість термінології та техніки вказує на давню слов’яно-балтійську історико-культурну спадщину, що існує, ймовірно, вже кілька тисяч років.
На території України бортництво було розвинене у Поділлі, Карпатах, Поліссі та у Полтавській області. Проте до XIX століття на більшості територій його поступово витіснили сучасніші форми бджільництва, що змінило традиційний характер промислу.
Історія бортництва на Полтавщині
На Полтавщині, де знімали фільм «Максим Перепелиця», бортництво мало глибокі історичні корені й тривалий час залишалося важливим елементом місцевої економіки. Цей промисел існував тут ще у XIV–XV століттях і поступово ставав значною частиною господарської системи.
Цікаво, що в «Руській правді» Ярослава Мудрого немає статей про орну землю, натомість чітко регламентувалися питання, пов’язані з бортництвом. За знищення бортного дерева встановлювали штраф — три гривні, тоді як за вбивство смерда (вільного селянина) штраф становив п’ять гривень (приблизно 1 кг срібла). Такі норми свідчать про високу цінність меду та воску в економіці того часу. Окремою особливістю була практика бортних знаків: коли знаходили дерево з бджолами, на ньому ставили знак власника, який закріплював право власності, охоронюване звичаєвим і писаним правом.
Продуктивність традиційної борти становила близько восьми кілограмів меду і 800 грамів воску на рік. Після винайдення рамкового вулика врожай з однієї бджолосім’ї зріс у кілька разів. Довговічність і стабільність промислу особливо виявилася на Поліссі, хоча він простягався від Горині до Ворскли.
У різні епохи продукція бджільництва мала високий попит. До XIX століття в українців не було бурякового цукру, тому майже всі солодощі готували з медом. Його використовували в ритуальних стравах — куті, коливі, перших різновидах пасок та на народних святах. Віск був не менш цінним і часто коштував дорожче за мед. З нього виготовляли свічки, печатки та покриття для зберігання продуктів. Раніше за пуд (16,4 кг) меду можна було купити триста кілограмів зерна або вівцю з ягням.
Розвиток бортництва у регіоні
Еволюція бортництва на Полтавщині пройшла кілька етапів. Спершу дупла з дикими бджолами просто руйнували, добуваючи мед. Згодом люди навчилися не вбивати бджіл і збирати лише частину меду, створюючи штучні житла — борти. Спочатку їх розміщували в лісі, пізніше — ближче до осель, застосовуючи також менші типи вуликів, зокрема плетені з лози. У XIX столітті повсюдно поширився рамковий вулик, відомий і сьогодні.
Мед і віск ще за часів Київської Русі були серед основних експортних товарів Полтавщини та інших українських земель. Кожен князь мав запаси меду для продажу або роздачі дружинникам. Наприклад, у 1146 році київський князь Ізяслав, захопивши Путивль, узяв 82 тонни меду, що свідчить про економічне значення промислу.
Бортництво на Полтавщині формувало особливі соціальні групи населення — бортників, бджолярів, воскобійників і медоварів. Цей промисел залишив помітний слід у культурі та традиціях регіону.
Бортництво у XIX–XX століттях
У XIX столітті традиційне бортництво на Полтавщині поступово змінювалося під впливом нових технологій бджільництва, таких як рамковий вулик, проте промисел зберігався в лісових і віддалених районах. На початковому етапі використовували природні дупла, згодом почали створювати штучні борти в стовбурах дерев, зберігаючи при цьому традиційні методи догляду за роями. Мед та інші продукти збирали двічі на рік, залишаючи частину меду для зимівлі бджіл.
Традиційно бортництво було чоловічим ремеслом і передавалося від батька до сина разом із бортями та пасіками, формуючи цілі династії бджолярів. Спеціальні інструменти, зокрема гачки, настили, драбини, «лазні» для меду та гілки «курені» для окурювання бджіл, дозволяли добувати мед безпечно й ефективно. На знаряддя праці часто наносили геометричні різьблені орнаменти, що робило їх частиною культурної спадщини.
Промисел поширювався і на сусідні регіони — Київщину, Карпати, Поділля, Полісся, а також за межі України — до Білорусі, Польщі та Литви. Досвід полтавських бортників формував сталі професійні навички й передавався з покоління в покоління.
Фахівці кажуть, що XIX–XX століття можна вважати часом поступового переходу від лісового промислу до сучасного бджільництва. Попри це, традиції бортництва зберігали культурне та соціальне значення, формуючи спадщину, яка й далі впливає на регіональні звичаї та народне ремесло.
Що з бортництвом у XXI столітті?
У XXI столітті традиційне бортництво продовжує існувати, але в різних регіонах України ситуація складається по-різному. На Поліссі цей давній лісовий промисел переживає справжнє відродження. Тут ентузіасти та дослідники збирають і зберігають знання про старовинні методи бджільництва, навчають молоде покоління, відновлюють традиційні інструменти й технології догляду за бджолами. Мед і віск, отримані за класичною технологією, використовують не лише в кулінарії та народних обрядах, а й у культурних і освітніх проєктах, покликаних зберігати історичну спадщину.
На Полтавщині традиційне бортництво практично зникло, поступившись місцем сучасним методам бджільництва. Нині тут переважають рамкові вулики, які дозволяють ефективніше керувати бджолиними сім’ями та отримувати більші обсяги меду. Сучасні технології роблять бджільництво доступнішим і комерційно вигідним, проте майже повністю витіснили давні лісові практики.
Іншими словами, XXI століття демонструє контрастний розвиток бджільництва в Україні: у Поліссі зберігаються й відроджуються традиції бортництва, а на Полтавщині домінують сучасні методи, що відображають технологічний поступ.
Джерела:
- https://authenticukraine.com.ua/blog/bortnictvo-tradicijnij-promisel
- https://www.ukrainer.net/zberehty-bortnytstvo/
- https://bastion.tv/med-iz-poltavshini-j-chernigivshini-buv-osnovoyu-dostatku-rusi_n64198?utm_source
- https://kultura.rayon.in.ua/topics/729429-bortniki-medyari-abo-khto-khodiv-kolo-bdzhil-koli-ne-bulo-pasichnikiv