Вода завжди відігравала ключову роль у житті людини, а ефективне водопостачання та каналізація були запорукою здоров’я та комфорту. У XIX столітті, коли промислова революція поступово проникала на українські землі, питання організації систем водопостачання та відведення стічних вод ставали особливо актуальними. Полтавщина, як один із важливих регіонів того часу, не була винятком. Дізнаймося, як проєктували й будували міський водогін і каналізацію та якими були перші труби. Далі на poltava-name.
Трохи з історії каналізації
Перші спроби створення системи каналізації людство робило ще в давнину. Археологи знаходили сліди дерев’яних труб і каналів, які використовувалися для водовідведення й відведення стічних рідин у таких містах, як Ольвія, Тіра та Херсонес. Історики переконані, що на їхнє створення людей надихнули римські зразки, однак у них були свої особливості. Давні римляни досягли у цій справі особливої майстерності: їхні знамениті каналізаційні мережі, такі як Клоака Максима у Римі, слугували не лише для відведення стічних вод, а й запобігали затопленню міста.
На Русі ситуація з каналізацією була приблизно такою ж, як у Давньому Римі. Різниця полягала в тому, що каналізаційні канали були дерев’яними, а не кам’яними, як у римлян. За часів правління Івана Грозного Русь повернулася у своєрідне середньовіччя. Ідею каналізації було занедбано, що призвело до масових епідемій. Тема почала знову набирати обертів лише за Петра I, відомого своїми реформаторськими ініціативами.
В Україні каналізацій у звичному для нас розумінні довгий час узагалі не існувало. Стічні води та відходи виливали просто на вулиці або в річки. Це призводило до серйозних проблем із гігієною та здоров’ям населення. Перші впорядковані каналізаційні системи почали формуватися у великих містах у період пізнього середньовіччя, однак тривалий час залишалися примітивними.
До XIX століття у більшості населених пунктів, зокрема у Полтаві, відходи скидалися у вигрібні ями, стічні канави або просто на вулиці. Перші системи водогону та каналізації почали з’являтися в Україні в окремих великих містах. Лідером у цьому списку, як і очікувалося, став Київ.
Мрії про водогін і перші кроки (1896–1900 роки)
Питання будівництва у Полтаві сучасного водогону, який би відповідав технічним і економічним вимогам та забезпечував населення достатньою кількістю якісної та недорогої води, почала активно обговорювати міська громадськість ще у 1880-ті роки. Однак з різних причин, зокрема через нестачу коштів, справа тривалий час не зрушувала з місця. Розв’язати проблему не могли ані держава, ані земство. У підсумку ініціативу з проєктування та фінансування водогону взяла на себе Полтавська міська дума.
Місцеві чиновники підготували необхідну документацію для отримання облігаційної позики на будівництво водогону. У січні 1898 року ці документи до Санкт-Петербурга повіз міський голова Віктор Павлович Трегубов. Спочатку він зустрівся з міністром внутрішніх справ Горемикіним. Той повністю підтримав ідею Полтавської думи й пообіцяв сприяння у розв’язанні цього питання у кабінеті міністрів. Згодом Трегубов провів зустріч із міністром фінансів Вітте, який запевнив, що Полтаві дозволять отримати облігаційну позику у розмірі 300 000 рублів.
У січні 1898 року міський голова доповів про результати поїздки до Петербурга. Місцеві чиновники були настільки задоволені, що постановили: «Висловити пану міському голові щиру подяку за його працю з виконання доручення думи».
Невдовзі з Петербурга надійшло повідомлення про те, що кабінет міністрів 27 лютого 1898 року дозволив Полтавській міській думі здійснити облігаційну позику для будівництва водогону. Це рішення особисто затвердив Микола II. Умови позики були вигідні для тримачів облігацій. До того ж платоспроможність позичальника, яким виступало земство, гарантувалася його нерухомим майном. У найкоротші терміни кошти на будівництво водогону були зібрані.
Вже у жовтні розпочалися роботи з буріння артезіанської свердловини біля підніжжя Панянської гори. На глибині 279 метрів було виявлено артезіанський горизонт у зелених крейдяних пісках. Свердловина самопливом давала 110 000 відер води. Зразки було направлено до Одеси для хімічного аналізу. Вода виявилася не лише якісною, а й напрочуд м’якою.
Проєктування та будівництво міського водогону
Остаточний проєкт і кошторис, складені інженером-технологом Рафальським, були розглянуті міською думою у грудні 1898 року. За типом це був «господарсько-протипожежний» водогін. Для його будівництва потрібна була наявність кваліфікованих кадрів. Коли почалася реалізація проєкту, земляні та монтажні роботи були доручені майстру Павлу Онифратову. Він викупив у попереднього власника слюсарно-механічну майстерню, де набирав на роботу фахівців, заохочуючи їх високою заробітною платою. За деякими даними, Онифратов платив спеціалістам близько 27 рублів, тоді як інші роботодавці за аналогічну роботу пропонували лише 11 рублів.
Над будівництвом водогону працювало кілька бригад. Кожна складалася з конопатника, чотирьох заливальників ізоляції та чотирьох чеканників. Завершити прокладання труб планувалося до листопада 1900 року, однак плани зірвали несприятливі погодні умови. Онифратов почав змушувати працівників виконувати більші обсяги робіт без підвищення оплати. Усе закінчилося страйком.
У травні 1900 року 40 осіб підняли бунт. До них приєдналися інші працівники. Вони вимагали від підрядника 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати та покращення умов праці. Бунт тривав три дні, після чого Онифратов частково задовольнив вимоги робітників. Найактивніших страйкарів він усе ж таки звільнив.
Якими були водогінні труби?
Якщо у Москві, Києві та Львові археологи знаходили дерев’яні труби, які використовувалися під час будівництва перших примітивних водогонів, то у Полтаві таких знахідок не виявлено. Наприкінці ХІХ століття в Україні вже була продукція вищої якості. Труби, які застосовувалися для прокладання полтавського водогону, виготовлялися переважно з чавуну та випаленої глини (кераміки). Чавунні труби були дорожчими, але міцнішими й довговічнішими, тому їх використовували на головних ділянках. Глиняні труби — дешевші й простіші в монтажі — прокладалися на другорядних лініях. Таке обладнання забезпечувало відносно герметичну подачу води, хоча часто виникали витоки через недосконалість стиків і якість самих труб.
Виробниками обладнання для водогінних систем того часу були заводи, розташовані в європейській частині Російської імперії — зокрема в Петербурзі, Москві та Харкові. Точних даних про те, які саме труби використовувалися під час будівництва полтавського водогону, немає. Імовірно, чавунні вироби могли постачатися з Нижньодніпровського трубопрокатного заводу імені Карла Лібкнехта, який мав репутацію надійного виробника. Керамічні вироби найчастіше були місцевого виробництва або завозилися з українських гончарних мануфактур, розташованих поблизу Полтави.
Відкриття полтавського водогону
Варто зазначити, що протягом усього періоду проєктування, будівництва та перших років експлуатації водогону міським головою Полтави залишався Віктор Трегубов. Він усіляко підтримував цей проєкт і сприяв його розвитку. Урочисте відкриття Полтавського міського водогону відбулося 22 листопада 1900 року. За спогадами очевидців, того дня біля будівлі міського театру зібралися сотні жителів Полтави. З балкона культурної установи їх вітали гласні міської думи та представники громадськості. Водогін став першим муніципальним підприємством міста.
На той момент до міського водогону було під’єднано лише 7 будівель адміністративного та громадського призначення. Водночас поява такої інфраструктури відкривала значні перспективи для економічного та соціального розвитку Полтави. Це й забезпечення водою населення, промислових і комунальних підприємств, а також покращення санітарно-гігієнічних умов життя.
Не менш важливим стало введення в експлуатацію міської каналізації. Прокладання колектора та вуличної каналізаційної мережі першої черги було завершено у 1928–1929 роках. Після цього фахівці взялися за будівництво біологічної станції очищення стічних вод. Ці роботи завершили у грудні 1929 року. Згодом у Полтаві вирішили замінити водозабірні будки, де продавали воду, на колонки загального користування. Перші такі пристрої були встановлені на початку 1938 року.
Зазначимо, що в пояснювальній записці до звіту Полтавської міської думи за 1900 рік вказувалося: з 300 000 рублів позики, яку надав тодішній уряд Російської імперії, 215 000 було витрачено безпосередньо на будівництво і закупівлю обладнання, ще 42 000 — на будівництво цегельного заводу. На залишок коштів водозабірну станцію доукомплектували агрегатами, необхідними для безперебійної подачі води.
Джерела:
- https://www.vodokanal.poltava.ua/istoriya/
- https://poltava.to/project/3121/
- https://aquatec.in.ua/ua/blog-ua/istoriia-kanalizatsii/budivnytstvo-kanalizatsii-ukraina
- https://www.vodokanal.poltava.ua/novyny/22-listopada-117-rokiv-poltavskomu-vodokanalu/
- http://histpol.pl.ua/ru/component/content/article?id=3685