Вони прославили Решетилівку далеко за її межі. Навіки залишившись в історії краю, решетилівські вівці та решетилівські смушки безслідно зникли із нашої дійсності. І тепер про них можна знайти лише скупі дані в історичних документах…Далі на poltava-name.
Славна минувшина
У ХVІІІ столітті населення Решетилівки займалося переважно сільським господарством. Хоч народні ремесла і торгівля на той період досягли значного розвитку (приміром, у містечку діяли кушнірський, шевський, ткацький, різницький цехи). І надважливу роль у розвитку Решетилівки відігравали ярмарки. За різними даними вони відбувалися чотири, а той шість разів на рік. На ярмаркові площі тягнувся місцевий люд і прибували сотні купців з усієї тогочасної імперії та навіть з-за її кордонів. Ті знамениті ярмарки були переповнені крамом на всі смаки й потреби. І однією з унікальних речей, яку тут можна було придбати, були решетилівські смушки (шкірки ягнят овець місцевої породи). Їх слава зародилася саме на Решетилівщині і звідти розлетілася далеко за межі містечка й Полтавщини.
Прикметно, що вівчарство, насамперед грубошерсте, у селах довкола Решетилівки було розвинене здавна. У другій половині ХVІІІ століття воно, разом зі скотарством, поступово виокремилося серед інших галузей тваринництва Полтавської губернії. Розвиток поміщицького тваринництва стимулювало зростання попиту на коней та іншу худобу й продукти скотарства на внутрішньому і зовнішньому ринках (наприклад, 1804 року в губернії було біля 60 кінних заводів, а на середину ХІХ століття вже більше 400). Слідом входило в товарні відносини й тваринництво селянське. Але тут обертів набирало насамперед вівчарство. І на цьому підйомі великої популярності набули зокрема й решетилівські смушки.
Хвалебні “оди” смушкам
У своїй фундаментальній праці “Черниговского наместничества топографического описания” лікар, картограф, історик і громадський діяч Опанас Шафонський про решетилівські смушки зазначав, що у ХVІІІ столітті вони давали великі прибутки, і що “з них чорні з дрібними завитками, найкраще розводяться біля Полтави і містечка Решетилівки і на багато тисяч у Польщу і Сілезію відправляються”.
Німецький академік і природодослідник Йоганн Гільденштедт 1774 року, розповідаючи про подорож Україною, теж згадав смушки, зазначивши, що у Решетилівці: “славні тутешні завивані смушові шкірки, по всій Україні вживані для виробу шапок”. За його словами, сотня таких шкірок, особливо гарного вигляду, в Ромнах на той час коштувала 60-70 рублів.
Оскільки мати класика Нової української літератури Івана Котляревського, народженого в Полтаві, Парасковія Жуковська була родом з Кукобівки, що на Решетилівщині, а її батько був козаком тутешньої Решетилівської сотні, і Котляревський з особливою приємністю згадав решетилівських овець у своїй знаменитій “Енеїді”. А саме в тому контексті, що сто решетилівських овець серед інших дарів Енею відправив цар Литвин.
Певно, чудово відгукувалися про досконалі решетилівські смушки й караїмські, нахічеванські і вірменські та інші купці, які придбавали їх для перепродажу.
Цікаво, що обіг ярмарків у Решетилівці щодо реалізації смушків становив близько ⅓ обігу всіх ярмарків Полтавської губернії, де торгували смушками. І на цьому швидко заробляли та багатіли Федотій, Максим та Іван Ломакіни, Григорій Галай, Василь Труковський та інші купці з Решетилівки. Будівництво Білоруського тракту і його відгалуження на Кременчук у 2 пол. ХVІІІ століття досить позитивно позначилося на подальшому розвитку Решетилівки, зокрема і на місцевій торгівлі.
Решетилівська порода
Тож на Решетилівщині свого часу існувала однойменна решетилівська порода овець, яка входила до переліку старовинних порід смушкового напряму. Існує версія, що порода виникла внаслідок… безладного схрещування російських і кримських овець. Сталося так, що методом народної “селекції” населення відбирало найперспективніших у господарському значенні тварин, з яких далі продовжувало розведення. Так порода формувалася десятиліттями. Вона відмінно пристосувалася до тутешнього клімату, була невибагливою до умов утримання. Смушки решетилівських ягнят переважно мали чорний колір. Вони вирізнялися високою якістю, місцністю і стійкістю до зношування. З решетилівських смушок виготовляли шикарні головні убори, елементи верхнього одягу.
Особливо відомою решетилівська порода овець стала в ХІХ століті, поширившись по всій території Полтавської губернії. Є відомості, що 1919 р. в м. Решетилівка зі смушок місцевих овець було пошито шапки для цілого кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
Та у ХХ столітті знамениту породу спіткав крах. Цьому поспряло припинення племінної роботи у той час, коли чисельність решетилівських овець різко скоротилася. Водночас з’явилися ініціатори покращити якість решетилівських смушків. Кажуть, що решетилівську породу з цією метою схрестили з каракульськими баранами і тим самим її… остаточно знищили.
І загалом вівчарство на початку ХХ століття на півдні росії скорочувалось. Із 1900 до 1910 року – втричі, у той час, коли в Данії, Франції, Англії та інших країнах ця сільськогосподарська галузь запросто конкурувала за доходами з іншими галузями тваринництва. Розглядаючи стан справ у росії, директор Полтавської дослідної станції С.Третьяков пояснював скорочення сталим переконанням господарів, що вівця без випасу не може існувати. А ще невмінням при скороченні площі випасу (а це стало результатом зростання щільності населення на півдні імперії) іншим способом утримувати овець. Полтавське сільгосптовариство, говорячи про важливість вівчарства, почало вивчення питання підвищення продуктивності одиниці площі, зайнятої кормовою рослинністю для овець. Розглядаючи переваги утримання овець на пасовищі (оскільки воно є близьким до природних умов життя тварин), вчені застерігали про можливість витоптування корму, особливо в сиру погоду, і втоптування грунту ногами тварин, які пасуться. Бо це, мовляв, впливало на порушення структури грунту і наявність кормів. Про це йшлося в “Трудах Полтавської сільськогосподарської дослідної станції” 1914 року.
Проте на порятунок решетилівської породи такі дебати і пропозиції чиновників точно не вплинули. Вона “розчинилася” в інших породах. Та й галузь вівчарства в майбутньому чекали далеко не оптимістичні часи…
Що ж таке якісні смушки?
Розповідь про методику отримання смушок — це історія не для слабко нервових людей і точно не для зоозахисників. Проте від історії галузі, її методів і досягнень нікуди не подітися. Тож смушок — це шкіра ягняти, якому з часу появи на світ минуло від 1 до 3 діб. Отже, формування смушка відбувається ще в материнській утробі. А щодо унікальних решетилівських смушків, то є дані, що їх отримували навіть від… передчасно народжених ягнят.
Найкращі шкури у ягнят спеціальних порід: каракульської, сокільської, решетилівської та кількох інших. Фахівці, характеризуючи ознаки смушка, зважають на такі властивості як загальний товарний вигляд, якість “волосу” хутра, його колір, а ще якість і вид завитків. При оцінці смушків звертають увагу і на на розміри й товщину шкіри, її вагу, площу. Ідеальною вважається шкірка великої площі, а при тому тонка і легка. Отримати таку — складна задача для вівчарів. Бо ягня при народженні важить 1,5-5 кілограмів, а на кілограм його маси припадає лише 35-45 сантиметрів квадратних шкіри, а в ягнят крупних шкіра взагалі товста і має низькі смушкові якості.
Коли оцінюють якість “волосу”, зважають на його довжину, товщину, густоту, блиск, шовковистість і пігментацію. Цікаво, що згідно стандарту довжина “волосу” на шиї чорного ягняти не має перевищувати 35 міліметрів, а в сірого — 40. Коли вовна густіє, вона стає більш тоншою, а завитки менш пружними. Надто тонкий чи товстий волос зменшує благородний блиск вовни. А щодо кольору, то смушки із ягнят смушкових порід поділяють на наступні кольорові групи: чорні, сірі, сур (волос пігментований в один тон зі світлою верхівкою). Завитки теж різняться за групами і залежно від будови й структури можуть бути цінними або ні…
І висновок з цього наступний: отриманню найкращих смушок сприяє постійна селекція. І, можливо, з іншими породами ще є змога експериментувати і вдосконалювати показники. Та тільки решетилівських овець вже не повернути…