Ці величні красені – номер один у списку туристів, гордість полтавців та одне зі ста природних чудес України. Знаходяться Кочубеївські дуби у селі Диканька, що у Полтавській області. З 68 дерев сьогодні збереглися лише 3. Одне з них, на жаль, на межі висихання. Далі на poltava-name.
За однією з версій саме через ліси та хащі цієї місцевості і була власне названа Диканька.Чому сюди так вабить туристів – читайте далі.
Чи висаджував дуби Кочубей? Історія діброви
Достеменно невідомо, хто саме висадив дуби на Диканьці, яким вже понад 500 років та чи висаджували їх взагалі. Офіційні згадки про них з’явилися лише в 30-40 роки ХХ століття. Та не дивлячись на це, історія дубів сповнена легенд та приказок.
Відомо, що велетні-дерева оточували родинний маєток генерального судді Василя Кочубея. Тому за однією з версій, саме він разом зі своїм товаришем та своячкою, полтавським полковником Іскрою і висадив діброву на свій День народження. Було це ще до Полтавської битви.
Проте існує й інша думка. Науковці кажуть, що дуби могли стояти тут віками ще до Кочубея. Аж поки його сім’я не прорубала в діброві алею для проїзду. Полтавський краєзнавець В. В. Кішик посилається на архіви, в яких було знайдено фотокопію карти 1861 року. На ній зображено 68 дерев, що подекуди рідіють. Крізь алею можна побачити то 7, то 19, то 42 дуби з інтервалом 25-50 метрів. Саме ця дорога була прокладена через ліс Миколаївщини до князівського палацу. Сам Кочубей же не мав наміру висаджувати молоді дерева, оскільки по обидва боки алеї вже величалися могутні красені.
Сім’я Кочубеїв була дуже заможньою, мала розкішний палац з кімнатами, що могли б вважатися витвором мистецтв, та дуже пишалася славетним лісом біля свого маєтку. Чи могли вони навмисно вирубувати дерева, що викликали справжнє захоплення всіх, хто відвідував палац? Чи могли дуби стати будівельним матеріалом? Дослідники вважають, що це малоймовірно. І скоріш за все, дерева висихали природним способом через старіння дубів. Після чого їх вирубали й розчищали алею.
Дерева, що бачили любов та смерть:
- Любов українського гетьмана Мазепи та Мотрі Кочубей
Та найбільшу славу Кочубеївській діброві принесла не її історія, а легенда, яка передається із вуст в вуста полтавськими краєзнавцями. А може це й не легенда зовсім?
Дерева стали свідками забороненої історії кохання між знатним гетьманом Іваном Мазепою та донькою того самого Кочубея – Мотрею. Дівчина була хрещеницею Мазепи, завжди дуже захоплювалася тим, яким він був розумний та талановитим. Аж згодом захоплення переросло в справжнє кохання, не дивлячись на різницю у віці в 50 років. Під цими дубами вони зустрічались, під цими дубами давали любовні обіцянки, під цими дубами ховалися від старого Кочубея, який, звичайно, був проти цих стосунків. Але закохані все одно продовжували таємно листуватись аж поки врешті-решт дівчина прийняла рішення втекти від батька.
У розпачі Василь Кочубей у серпні 1707 року надіслав листа Петру І, де детально розповів про наміри Мазепи. У листі йшлося про перемовини гетьмана зі шведським королем, що мали увінчатися відокремленням України від Росії. Але спроба викрити хрещеного своєї доньки виявилась фатальною помилкою, що коштувала Кочубею життя. Російський цар наказав урядові видати Василя Кочубея та Івана Іскру Мазепі. Обидва були страчені та поховані у Києво-Печерській лаврі.
Саму ж дівчину Мазепа не прийняв і відіслав додому, після чого вона довго не могла пробачити йому цього. Після Полтавської битви вони все ж таки втікли до Туреччини, а через кілька місяців Мазепи не стало. Мотря за однієї легендою пішла до Пушкарівського монастиря на Полтавщині, за іншою – відправилась до Києво – Печерського Вознесенського монастиря до матері гетьмана, де і доживала свій вік.
Що ж сталося з самим дубом Мазепи?
Дуб Мазепи виявився найбільшим серед дерев діброви. Його долі не позаздриш. Його не раз палила блискавка. На знівеченому стовбурі розпалювали вогонь пастухи, аби приготувати картоплю. Рештки уцілілого дерева в 30-х роках було спилено та передано до Полтавського краєзнавчого музею. Але і тут йому не було спокою. Під час війни німці вивезли дуб у якості цінної сировини. У 1964 році дерева, що лишились в діброві, оголосили пам’яткою природи.
- Пісні бузкового гаю серед велетенських дубів
Але не лише Кочубеївські дуби бачили цю та інші історію. Серед велетнів діброви Диканьки заворожує око й “Бузковий гай”, що скромно причаївся у місцевих лісах. З ним також пов’язана легенда, яку знає кожний полтавець.
Кажуть, гай був висаджений для онуки Кочубея Анни, яка мала невиліковну хворобу. Для його створення кусти бузку завозили з усіх куточків Європи. І це мало якусь магічну силу. З цвітінням бузку дівчині ставало краще. Іноді здавалось, що вона й зовсім от-от видужає. Але як тільки бузок відцвівся, життя пішло і від неї.
Вважають, що душа Анни і досі в тому гаю співає голосом солов’їв, прославляючи свій край. Сьогодні тут щовесни проводять навіть свято “Пісні бузкового гаю”, де висловлюють бажання заспівати в унісон з птахами музичні колективи з усієї України.
Кочубеївські дуби в літературі
“В Диканьці вартою стоять
Дуби, розрісшися крислато,
Про друзів, посланих на страту,
Вони нащадкам гомонять…”
Ці рядки Пушкіна з поеми “Полтава” не цитує хіба що ледачий. Вони про того самого Кочубея та Іскри, що були страчені Мазепою. Вони – про вікові дерева, які бачили так багато, що, може й вщухають через такі енергетичні потрясіння.
Читати про них у творі Пушкіна досить незвично, зважаючи на те, що сам поет у Диканьці й не бував ніколи. Звідки ж такі багаті образи Полтавщини? Кажуть, що про історичні місця йому розповідала сама правнучка Кочубея – Наталка.
А от хто справді мав нагоду на власні очі насолодитися тінню славетних дубів – це такі митці як: один з найбільш загадкових письменників Микола Гоголь, актор Михайло Щепкін, український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко, письменник та театральний критик Юрій Смолич, український прозаїк Андрій Головко, відомий композитор Михайло Глінка, український письменник та сценарист Юрій Яновський тощо.
Існує думка, що Микола Гоголь при написанні свого твору “Вечори на хуторі біля Диканьки” не дарма обрав його таку назву. В цей час про Кочубеївську Диканьку ходили розмови у Петербурзі і Гоголь розумів, що влучна назва приверне до твору увагу.
Ще один письменник Володимир Гуляровський, захоплений красою Диканьки, в 90-ті роки так описує ці місця: “Ось при в’їзді в Диканьку – алея із дубів – таких п’ятиобхватних, яких на світі, мабуть, ніде і не побачиш”.
Сьогодні туристи з цікавістю прямують до Кочубеївських дубів не лише за естетичним задоволенням. Кажуть, дерева приносять здоров’я та довголіття кожному, хто доторкнеться до них. Зважаючи на історію діброви та зникненню велетнів, варто поспішати.