Ця історія мала дуже жахливий початок. Але якби його не було, вона б не мала благополучного продовження…Далі на poltava-name.
Собачий “Освенцім”
Одного дня полтавка Олена Мирополець у справах подалася в одне з сіл за місто. На шляху “Київ-Харків” їй трапилося побачити зграю бездомних собак. Тварини не просто вешталися біля насиченої авто-траси. Вони були дуже голодні. Такі голодні, що від безвиході їли… собі подібних. Олену охопив жах і шок. Коли вона повернулася з поїздки, в голові роїлися думки про побачене. Жінка вирішила, що тих собак потрібно рятувати і чим швидше, то краще. Вона відклала всі справи, щоб терміново покінчити, як сама говорила, з тим “освенцімомом для тварин”.
Так, 2006 року Олена Мирополець, яка працювала менеджером-економістом у сфері машинобудування і мала спокійне налагоджене життя, випадково стала зооволонтеркою.
Сьогодні під опікою жінки знаходяться 118 собак та 18 котів різного віку. Вона зауважує, що більшість тварин, за яких уболіває серцем, на жаль, мешкають на вулиці — у промзонах Полтави та неподалік за межами міста. Але варто сказати, що чималим досягненням зооволонтерки є організація притулку для тварин, де перебувають до тридцяти собак, у яких відсутні кінцівки, які сліпі, мають інші фізичні вади, а ще цуценята, у яких було б небагато шансів, щоб вижити на вулиці в зимовий період. Забрати усіх інших підопічних тварин у притулок Олена просто не в змозі, адже там бракує місць. Але про кожного з більш як сотні чотирилапих вона дбає.
Їй пощастило знайти однодумців
За словами волонтерки, у місті й за його межами собаки обрали території мешкання і самостійно поділилися на зграї до десяти особин у кожній. Жінка відслідкувала їхні локації. З допомогою небайжужих людей вдалося знайти і встановити там будки та інші тимчасові укриття для тварин. Будки й укриття по змозі утеплили та розташували таким чином, щоб це було подалі від доріг та від місць, де курсує чимало людей. Поруч розставили миски для харчування і пиття. Усі підопічні тварини простерилізовані завдяки взаємодії волонтерки з місцевою Службою регулювання чисельності безпритульних тварин. Служба виконує відповідні маніпуляції, а Олена бере на себе витрати за них. Олені пощастило знайти людину, яка підставила плече у благородній справі. Це — її друг Андрій Драган.
Для початку чоловік надав місце для перетримки одній собаці з цуценятами. А вже згодом віддав у розпорядження волонтерки й складські приміщення, і прилеглу територію у одному з віддалених районів Полтави, де згодом і організували притулок. Та на цьому дружня допомога не скінчилася. Андрій постійно допомагає облаштовувати вольєри, загорожі та поратися біля тварин, бо ж це важка робота для тендітної жінки. З матеріалами на облаштування притулку, як і з коштами на це, допомогли небайдужі люди. На їжу для тварин та для покриття інших потреб їх утримання періодично організовують збори грошей, але чималі суми йдуть і з кишень самих зооволонтерки і її товариша. В зимовий час в середньому в місяць на утримання такої величезної кількості собак і котів іде не менше 20 тисяч гривень, враховуючи продукти харчування, світло та заправку газових балонів для приготування харчів. Купити корм Олена не в змозі, бо виходить удвічі дорожче. Плюс, щоб подолати більше сотні кілометрів для об’їзду зграй і відвідин притулку, щодня належить витратити до 500 гривень на пальне (мережа знаходження собак досить розгалужена). Олена, не зважаючи на те, що має восьмимісячного малюка, кожного дня навідується до своїх тварин у місті і за його межами, щоб дати їм воду й харчі. Жінка зазначає, що лікувати тварин береться дуже лояльна до безпритульних чотирилапих клініка “Ветлік” (адже багато подібних закладів таких тварин просто цураються).
“Щоб вилікувати одну собаку чи кота, іноді потрібно від 3 до 10 тисяч гривень. Зрозуміло, що нас не лікують безкоштовно. Але часто в борг і це конкретно виручає. Бо лікування потребують дуже багато наших підопічних. А ще у цій клініці нам часто допомагають просто з перетримкою тварин”, — каже Олена.
Від тварин — вдячність, від людей — нерідко жорстокість і погрози
Коли одні допомагають, інші — дивують черствістю і навіть жорстокістю. Невідомі не раз намагалися отруїти бездомних собак. Один чоловік перебив тварині ноги, щоб не заходила в його двір… Іноді люди бувають дуже злі і бездушні, бо просто викидають тварин на вулицю. Як от нещодавно одні з переселенців позбулися породистого стаффордширського тер’єра. Короткошерста тварина не вижила б у такий мороз на вулиці. Олена відвезла його у притулок, де підготувала утеплену будку. А скільки тварин потрапляють у мисливські капкани…
Вагітній на 8-му місяці Олені, яка одного разу вкотре годувала голодних собак серед поля, колись навіть погрожувала одна із сільських жінок. Мовляв: “Забирай своїх собак, бо я тебе… поб’ю”.
“Але ж чому люди думають, що ці собаки належать саме мені і тільки мені? Чому поліція раз за разом дзвонить і просить вкотре дати раду якісь із блудних агресивних собак, яку я й знати не знаю, хоча у мене ні кваліфікації відповідної, ні зобов’язань жодних у цьому напрямку немає? Взагалі роль багатьох людей починається і завершується на тому, щоб скинути мені відео чи фото про тварину, яка десь там потребує допомоги. Далі вони спокійно думають, що зробили все від них залежне. Але це не так!” — наголошує співрозмовниця.
“Жодних зобов’язань немає, але точно у вас є велике серце. І цим користуються деякі люди. І це не можуть не відчувати тварини, які вас оточують”, — кажу у відповідь Олені.
У перші місяці, щоб рятувати ще мало знайомих їй чотирилапих, жінка з дня на день приїздила до зграй і просто кидала їм хліб, який діставала з переповненого багажника. А сама швидко відходила в бік, боячись агресії тварин до чужої людини. Про виготовлення окремих для неї партій домовилася на одному із хлібозаводів.
“Але хліб мої собаки вже давно не їдять”, — каже, усміхнувшись, жінка. — бо вже звикли до іншого раціону”.
Добре, що товариш Андрій допомагає з приготуванням їжі для них. Бо тендітній Олені було б важко самостійно тягати 100-літрів каші щодня, мити купу ємностей, прибирати вольєри, хоч вона цього ніколи не цурається. Своє чоловіче плече Олені підставляє і тато Сергій Володимирович та чоловік Віталій. Вони виготовили чимало будок, облаштовували інші укриття для тварин. Спершу рідні з нерозумінням поставилися до того, що Олена взяла не себе таку місію. Але з часом їх ставлення кардинально змінилося.
“Тато живе у Миргороді і вже сам потроху бере корм і підгодовує безпритульних тварин, чоловік постійно підтримує мене і одного разу сам врятував кошеня, яке застрягло у сміттєвому баці”, — каже Олена.
Просто робить те, чого не може не робити
Її собаки зустрічають і проводжають Олену після кожного приїзду. Кожна зграя проводить машину своєї рятівниці до наступної зграї, а тоді покірно вертається на свою територію. Навіть, якщо Олена пересяде на іншу автівку, собаки її і там швидко впізнають. Деяких тварин Олені вдалося прилаштувати на територію місцевих підприємств з умовою довічного утримання підопічних з її боку.
Олена не лише займається собаками зі свого регіону. Вона говорить, що війна спровокувала в Україні неймовірне зростання числа безпритульних тварин на фронтових і прифронтових територіях. В обезлюднених селах вони кидаються під колеса першій зустрічній машині, в надії отримати хоч якісь харчі. Серед цих тварин вистачає і породистих, що майже не пристосовані до умов, в яких тепер опинилися. Наприклад, у тому ж Ізюмі. Тому Олена збирає допомогу і для тварин, що страждають від війни. А ще не стоїть осторонь допомоги армії.
“Дуже шкода, що з притулку тварин на утримання в домашні умови забирають рідко. Пощастити може хіба цуценятам, бо дорослих ніхто не хоче. Та й то в місяць у середньому вдається прилаштувати лише одну тварину”, — сумно констатує зооволонтерка.
Вона з дня на день не втомлюється навідуватися й дбати про свої собак і котів, не заморюється переодягатися по сто разів на день, бо ж біля них не уникнеш специфічного запаху та бруду. Олена вже не нарікає, що собаки постійно дряпають її машину, і що вбратися в якусь у милу сукню в такій компанії нереально… Вона мріє побудувати величезний хороший притулок, щоб забрати всіх, хто цього потребує, і просто робить те, чого не може не робити вже 16 років.
“Бо найбільшою мотивацією та подякою за мою працю є “ситі” та щасливі очі безпритульних тварин, — говорить Олена. — Тваринки в моєму житті якийсь проміжок часу: 10, 15 років (скільки їм судилося прожити). А я в їхньому, на все життя. Тому я зроблю все можливе, щоб воно було якнайкраще”.