Полтавщина – не тільки старовинний і в усіх сенсах цікавий, але й таємничий регіон. Любителі чарівних, магічних і майже казкових історій напевно вважатимуть його осередком чаклунських місць і, власне кажучи, будуть не далекі від істини. З усього різноманіття цікавинок, повідомляє сайт poltava-name, варто особливо виділити кілька місць, які заслуговують найпильнішої, першочергової уваги. 

Монастирська гора

Однією з популярних туристичних локацій є жіночий Хрестовоздвиженський монастир, заснований у далекому 1650 р. для чоловіків з ініціативи ігумена Мгарського монастиря (Лубни). Цій богоугодній справі чимало допоміг Мартин Пушкар – полтавський полковник і на той час один з найвпливовіших і найбагатших людей міста.

У 1923 р. монастир закрили, а через 19 років знову відкрили, але вже як дім для наречених Христових. У 1960 році обитель знову змушені були закрити, а 8 десятків черниць перевезти в Лебедин. Монастир запрацював тільки в 1991 році, туди повернулися черниці, що нарешті, отримали можливість спокійно служити Господу.

З монастирем пов’язано багато подій: в XVIII столітті він був резиденцією Карла XII, пережив багато нападів (татари, німці та ін.), але назавжди лишився незламною православною обителлю. Він стоїть на монастирській горі – місці, де задовго до будівництва святині було старовинне капище (алтар поклоніння язичницьким богам). За деякими даними, тут підносили треби (молитви) Перуну – верховному богу древніх слов’ян.

Є свідчення, що до сих пір над храмом в ясну погоду іноді чути гуркіт грому – це грізний та могутній Перун ніяк не може змиритися з тим, що йому перестали поклонятися.

Будинок чаклуна

На вулиці Пушкіна (будинок №40) знаходиться досить цікава будівля, що разюче відрізняється від всіх інших будівель. Неофіційно її звуть будинком чаклуна. Що до офіційного позначення, це звичайний житловий будинок. Сьогодні там і правда живуть люди, причому, ніхто з них не скаржиться на «потойбічні» явища на кшталт скрипів, зітхань або миготливих тіней. Проте, над будівлею раз у раз кружляють ворони, які за щось облюбували дах сорокового будинку і нікуди звідти не відлітають вже не один десяток років.

Походження будинку пов’язане з давньою легендою, повною незрозумілих, в чомусь навіть магічних подій. У 1890 році Перцовіч, який займав пост присяжного повіреного, вирішив відкрити так званий «прибутковий будинок» – аналог сучасних готелів. Це був один з перших таких закладів у Полтаві і з самої своєї появи він користувався чималим попитом.

У той час до міста часто приїжджали знатні пани з Києва, охочі приємно провести час подалі від столичної суєти. Перцович відбудував будинок в дусі замку, щоб зробити його ще більш привабливим для постояльців. Строго кажучи, будівля являє собою змішення стилів, а не тільки стилістику Готики, проте, головне, що власник домігся бажаного – будинок виглядав вельми колоритно і від постояльців не було відбою.

Так тривало до тих пір, поки одного разу, холодним осіннім вечором в хол Прибуткового будинку не зайшов чоловік, закутаний в довгий чорний плащ. Він приховував обличчя під капюшоном і розмовляв глухим, сиплим голосом. Постоялець зняв апартаменти, розплатився і з тих пір його ніхто не бачив. Гроші за житло він вносив регулярно, але сам з кімнати не показувався. Ніби як потрібну суму раз на місяць приносив в дзьобі і клав перед дверима власника прибуткового будинку ручний ворон.

Одного разу сталося нещастя: до господаря “прототипу готелю” прибіг слуга його таємничого постояльця і сказав, що тому терміново потрібен лікар. Довелося серед ночі їхати за ним, везти його в апартаменти таємничого чоловіка (щедро доплачуючи за нічну тривогу і бдіння). Коли лікар прибув, виявилося, що він не може нічим допомогти. На ліжку лежав старий, зморщений дід, в образі якого нічого не нагадувало того молодого чоловіка, який заселявся в кімнату кілька місяців тому. Він слабким, зривистим голосом попросив відкрити вікно і, як тільки це було зроблено, в апартаменти увірвалася зграя ворон. Постоялець випустив останній протяжний подих та помер. З тих пір ворони весь час літають навколо будинку або сидять на його даху. Це вважали поганим знаком, та й чутки про страшну смерть постояльця розповзлися настільки швидко, що незабаром вже ніхто не хотів селитися в цьому «замку». Прибутковий будинок довелося закрити, він довгий час був порожній, а приблизно сотню років тому перетворився на звичайну житлову будівлю.

Потяг-привид

У 1991 р. під Полтавою на приміській залізничній станції Заваличі сталося дещо надзвичайне: несподівано на рейки виїхав дивний потяг, який пронісся повз, після чого зник так само різко, як і з’явився. Цікаво, що поїзд був невідомої моделі (не схожий на ті, які зазвичай їздили), веселого забарвлення та зі щільно запнутими фіранками на вікнах. Але найдивнішим було інше: працівники ж\д станції точно бачили, що на місці машиніста цього поїзда взагалі нікого немає.

До Полтави був негайно посланий сигнал про побачене, наступного дня в Заваличі приїхав В.  Лещатий – фахівець з аномальних явищ. Він привіз з собою кілька фотографій поганої якості. Хоч і важко, але все ж по ним можна було впізнати таємничий поїзд. Ним виявився прогулянковий розважальний состав, що прямував до Риму в 1911 році та безслідно зник в унікальному кілометровому тунелі біля регіону Ломбардія. Кілька пасажирів вистрибнули з вагонів прямо перед тунелем, оскільки їх налякав дивний, густий туман, що утворився нізвідки і почав обволакувати потяг щільною білою хмарою. 3 залізничні вагони зайшли у тунель, але так звідти й не виїхали. Італійська влада не змогла ніяк це пояснити і порахувала, що буде краще взагалі закрити проїзд в даному напрямку. Незабаром тунель засипали, а під час Другої Світової Війни туди потрапила бомба, не залишивши від даного місця, як то кажуть, каменя на камені.

Якимось дивним чином Лещатий зумів вирахувати, коли поїзд-привид з’явиться знову, і застрибнув у нього на ходу, після чого його ніхто і ніде більше не бачив. Як би там не було, але станція після цього мала виключно дурну славу і стала вважатися місцем, де трапляються  потойбічні явища.

Місця, де мешкають привиди

Це далеко не всі таємничі місця Полтавщини. Наприклад, Іванову гору багато хто вважає місцем древніх поховань, де примари стережуть скарб гетьмана Мазепи. Там неодноразово знаходили стародавні залізні монети й людські кістки. Мазепа був одним з найбагатших людей України і цілком міг заховати частину награбованого добра тут, неподалік від своїх земель.

У селі Диканька, що за 30 кілометрів від Полтави, є Миколаївська церква, яка за сумісництвом вважається родовою усипальницею родини Кочубеїв. Під храмом (у підвалі) й сьогодні зберігаються гранітні саркофаги з останками представників даного сімейства. Там неодноразово бачили примари покійних Кочубеїв, які так і не знайшли спокій після жорстоких знущань. Коли Василя Кочубея тортурами змусили визнати, що він обмовив Мазепу (як помсту за зв’язок з його донькою Матроною), його стратили. А потім (неофіційно) знищили й усіх членів родини Кочубей. Покійних поховали в родовій усипальниці, де принаймні, частина з них знаходиться й зараз. Проте, в Миколаївському храмі неодноразово чули стогони і зітхання, а деякі навіть бачили примарний силует. Найчастіше являється Мотря, хоча також є свідчення тих, хто бачив інших Кочубеїв і навіть самого Мазепу, який після смерті продовжує шукати свою кохану Мотрю.

Полтавський Кадетський корпус – ще одне місце, де мешкає привид. Начебто в цьому колись престижному навчальному закладі навчався хлопчик, несправедливо звинувачений у крадіжці. Адміністрація училища була дуже сувора і змусила батьків вибрати: відшмагати сина прилюдно або попрощатися з його військовим майбутнім. Батько і мати, які не повірили власній дитині, вибрали перше. Хлопчисько, не витримавши ганьби і недовіри, наклав на себе руки, вистрибнувши з вікна верхнього поверху. Незабаром стало відомо ім’я справжнього злодія, але трагічно загиблого юнака, на жаль, було вже не повернути. Він так і залишився в стінах кадетського корпусу, ставши примарою того місця, яке не зміг успішно закінчити. Його час від часу бачать у вікнах будівлі – худий, блідий, сумний юнак дивиться кудись вдалину і ніби про щось розмірковує.

Привид Миколи Васильовича Гоголя із завидною регулярністю потрапляє на камери відеоспостереження в садибі-музеї великого письменника. Привид не відрізняється особливою сором’язливістю та неспішно розгулює по кімнатах будинку, в якому колись жив, будучи наділеним тілом. До речі, з останками українського письменника теж не все так просто. Гоголь страшенно боявся бути похованим живцем. Проте, коли могилу Миколи Васильовича розкопали, щоб перепоховати його в більш почесному місці, виявилося, що череп у скелета відсутній, а на тулуб надітий новенький сюртук. Що це, якщо не витівки потойбічних істот?

Полтавщина – край містики, чаклунства і легенд, земля нерозкритих таємниць та історій, які багато століть поспіль намагаються розповісти духи та примари.